Процедурна пам’ять наш помічник та… наша проблема.
Автор: Ірина Лешкова, психолог
“Я знаю, що чоловік мене дуже любить, але коли він їде зустрічатися з друзями, я відчуваю таку образу! Я прям перетворююся на маленьку примхливу дитину. І головне, головою-то все розумію! вселився, починаю ображатись і висловлювати претензії. Ненавиджу себе за це!”
“Я дуже боюся висловлювати публічно свою думку, боюся писати, коментувати чужу думку і просто пред’являти себе хоч якось! Хоча я знаю, що я розумна і багато знаю. На жаль, ніхто про це не здогадується, бо завжди мовчу. А якщо іноді говорю, то це виявляється цікаво людям.Так прикро за себе, я не можу використовувати свій інтелект і знання через страх, який сама не розумію, чому виникає…”
Всім нам знайоме відчуття, коли знаєш, як треба правильно вчинити і що зробити і кожному з нас знайоме це безпорадне “все розумію, але зробити нічого не можу”. Що ж із нами відбувається? Чому розум та емоції раптом відмовляються співпрацювати один з одним? Як зрозуміти себе та допомогти в умовах, коли сильні та неадекватні ситуації емоції зашкалюють та зупиняють нас у русі вперед?
Вся річ у пам’яті
У першому наближенні пам’ять можна розділити на 3 види – епізодичну, семантичну та процедурну.
Епізодична пам’ять – пам’ять на події, імена, знання, лежить у сфері усвідомлення людини.
Семантична пам’ять відповідає за аналіз та синтез, зберігання узагальнених знань про світ. Вона також свідома.
Процедурна пам’ять
З процедурною пам’яттю все набагато складніше. Більша її частина лежить поза усвідомлення, її називають “нижчою” формою пам’яті і в ній зберігаються зв’язки між стимулами і реакціями у відповідь. Іншими словами, в ній записано “як усе влаштовано”, “що з чим пов’язано” і “як я поводжусь у певній ситуації”.
Фіксація стимул-реакція відбувається у дитинстві і вона дуже стійка.
Це сформовані у мозку доріжки нейронних зв’язків. Наприклад, якщо в дитинстві у вас було багато досвіду відкидання колективом або критики – в школі, саду, вас соромили або лаяли публічно, то нейронна доріжка в мозку буде побудована приблизно так – “я і колектив людей = сором плюс страх”. І ось ви вже доросла, розумна, освічена людина потрапляє в нову спільноту або колектив людей, які дружньо і тепло до вас ставляться, але ваша типова реакція на те, що відбувається, – сором і страх відкидання чи критики.
Процедурної пам’яті все одно, вона не враховує, що ви вже дорослий і розумний і вас усі люблять, нейрони продовжують бігати протоптаною доріжкою “стимул-реакція”.
Чим яскравіший і інтенсивніший був досвід у дитинстві, тим ширша, утоптана і наїжджена доріжка в мозку.
Тобто процедурна пам’ять відтворює та штампує найбільш стійкі та звичні емоційні реакції на схожі подразники. І ми цього не усвідомлюємо, ми всі заручники фізіології власного мозку.
Мама в дитинстві часто критикувала, і ви відчували себе винним та поганим? Швидше за все, у дорослому віці ви автоматично почуватиметеся так само за будь-якого натяку на критику, навіть якщо вона подана конструктивно та за допомогою.
Ви часто чи один раз, але дуже сильно були не підтримані чи висміяні публічно? У дитинстві це відбувається, на жаль, часто.
У процедурній пам’яті запишеться “суспільне висловлювання = небезпека приниження та сорому”. Комусь із нас пощастило, і в нього в мозку інший запис, “публічність = задоволення і похвала”, але ж ми зараз не про цих щасливчиків, правда?
Безнадійність? Порятунку немає?
Здавалося б, безнадійності та порятунку немає, але не все так сумно.
Прошивку процедурної пам’яті можна міняти. Втоптану біганину нейронів доріжку доповнювати паралельними, вибудовувати нові зв’язки “стимул-реакція”.
Якщо доріжок у мозку з’являється більше, то й вибір, яким саме діяти нейронам – набагато ширше.
І тоді, стара, вторована, але непотрібна вже стежка заросте бур’яном, а нова, потрібна та приємна може з’явитися. Або навіть дві чи три.
Ого, а тут вже є можливість вибору, якою стежкою піти і на який досвід спертися!
Саме цим, до речі, і займаються психотерапевти та психологи у своїх кабінетах – допомагають усвідомлювати клієнтам свій досвід та змінювати його.
У мене в мозку теж є свій власний “володимирський тракт”, я звично й автоматично почуваюсь нікому нецікавою в компанії малознайомих людей. Мені відразу стає ніяково, я почуваюся дурною і недоречною. А далі стрімко наганяє імпульс забитися в кут чи втекти.
Досвіду у дитинстві про це було з лишком!
Але ми з цим демоном старі знайомі, за роки терапії я навчилася розпізнавати, помічати наближення знайомих почуттів з дитинства, привітно махати йому ручкою і говорити: “Привіт, знову ти? Ну як же без тебе? Сядь, посидь поки осторонь, я знаю, звідки ти і навіщо тут, але сьогодні я тебе не оберу. Сьогодні я оберу спиратися на знання про те, що я розумна, красива та цікава. У мене про це багато підтверджених даних”.
Що ж допомагає стати господарем у своїй голові?
- Знання свого дитячого досвіду – як він вплинув на те, якою я тепер і як звично реагую на типові ситуації?
- Знання своїх найбільш уразливих місць та дитячих травм – точок, де з найбільшою ймовірністю процедурна пам’ять керуватиме вашими емоційними реакціями.
- Вміння спостерігати з боку за собою і процесами, що відбуваються з вами, допомагаючи собі не провалюватися в сильні почуття, зберігаючи опору на реальність.
- Розуміння того, що сильні та неадекватні ситуації почуття – це не ви самі, не те, що з вами тотально відбувається, а те, як ваш мозок звично реагує, підсовуючи найбільш знайому та звичну реакцію.
- Розуміння, що ви маєте вибір – повестися на провокацію мозку чи запропонувати йому спробувати новий досвід з опорою на реальність, а чи не на фантоми минулого. Так ми вирощуємо нові нейронні зв’язки.
Це важко, але єдиний господар у вашій голові – ви самі.
Тривалість, види, напрямки психологічної допомоги