Або про ненавмисність вчинку, що може привести до психологічної травми
Автор: Наталія Целунова, психолог.
Психологічна травма – це горе внаслідок стресової події, яке психіці завдає сильного емоційного переживання. Переживши травму, людина змінюється: може стати невпевненою в собі, надмірно тривожною, замкненою або, навпаки, занадто діяльною, зухвало-демонстративно-яскравою.
Присвячення
Присвячується всім нам – тим, кому колись дуже хотілося щось розповісти та не вийшло.
На дитячому святі
На дитячому святі (10 днів тому, 06.01.2023) Снігуронька запитує дітей: «Хто хоче розповісти віршик?» Виходять 10 дітей і по черзі розповідають віршики. Коли залишається одна дівчинка, Снігуронька каже: «Ну все, давайте далі продовжувати свято».
Дівчинка йде на своє місце і по її щоках починають текти сльози.
Було виразно видно, як частина її залишилася стояти там, поруч із Дідом Морозом та Снігуронькою. Сльози відразу помітили вихователі та звернули увагу Снігуроньки, попросивши їй дати дівчинці можливість розповісти віршик. Але та не почула…
Дівчинка стояла, дивлячись у пустоту, скрутивши руки на грудях перед собою, і фізично не могла вимовити ні слова. Вона не плакала, просто все далі й далі «входила в ту порожнечу», щоб не було так боляче.
Коли вона повернулася назад і сіла на свій стільчик у першому ряду, я запитала її, чи не хоче вона сховатися ось тут у куточку (я сиділа в другому ряду, в кутку). Вона кивнула і встала поруч зі мною (дівчинка мене трохи знає, наші діти грали разом).
Можна я тебе обійму?
Я сказала: “Якщо хочеш, можеш сісти до мене на коліна?” Вона кивнула і мовчки, нічого не кажучи ні слова, залізла, все ще продовжуючи дивитися туди, у свою порожнечу.
Я запитала, чи можна я тебе обійму, вона кивнула. Я обійняла її та стала з нею розмовляти, словами підтверджуючи те, що сталося (ти дуже хотіла розповісти віршик; тобі стало дуже прикро, що ти не встигла розповісти віршик; я вважаю, що це дуже несправедливо і т. д.). Вона кивала і плакала.
Я просто гладила її по спині, раз по раз повторюючи, як це було нечесно, несправедливо і прикро.
Якоїсь миті вона прямо фізично розслабилася і лягла на мене тілом. Я вже нічого не говорила, просто міцно її тримала.
Дійство закінчилося, всі розійшлися далі за програмою заходу. Ми ще посиділи деякий час, стало якось спокійніше, вони з моїм сином стали перебирати кубики, які стояли поряд. Потім ми стали з цих кубиків будувати будиночки.
Але дівчинка все ще мовчала. Наче слова цього вірша реально застрягли у горлі. Я бачила, що очима вона мені відповідає, а фізично голосом прямо не може, хоча і намагається.
Підійшло ще кілька дітей і почали всі разом у щось грати, шаленіти – все як і належить на дитячому святі.
Коли настав час розходитися, я наблизилась до цієї дівчинки, сіла навпочіпки й, дивлячись їй у вічі, сказала: «Якщо ти хочеш, ти можеш розповісти мені той віршик, який хотіла, я із задоволенням послухаю».
Вона подивилася на дітей навколо, і я додала: “Можна тихо-тихо, пошепки, щоб чула тільки я”. Вона голосом сказала “так” і розповіла віршик, після чого зробила дуже потужний видих. Було прямо видно, що вона повернулася, вона посміхнулася, в її очах знову з’явився блиск.
Я обійняла її.
Присвячується всім нам – тим, кому колись дуже хотілося щось розповісти та не вийшло…