Кловацький В. В.: стаття в газеті «Психолог» № 4 січень 2011р у рубриці «Наукові публікації»

Повернутись на головну сторінку

Кловацький В. В.: стаття в газеті «Психолог» № 4 січень 2011р

у рубриці «Наукові публікації»

Триєдність. Любов. Людина.

Парадигма триєдності

Ідея триєдності богів — одна з найбільш поширених у міфології та релігії.

Ідея Абсолюту в трьох взаємодоповнюючих формах виявилася в староіндійському духовному концепті ТРІМУРТІ (санськр. - "три форми"). У ньому говориться про створення, збереження й руйнування світу трьома верховними божествами — Брахмою, Вішну і Шивою, а людська поведінка розглядалась як єдність трьох компонентів: волі, почуття, знань.

За Піфагором, Світ — триєдиний, як людина, складається з трьох елементів: тіла, душі, духа — так і Всесвіт складається з трьох концентричних сфер: світу природного, світу людського та світу божественного. Таким чином, тріада, або закон троїчності, є загальним законом і ключем життя [30].

Згідно із вченням Платона, людська душа складається з тріади, трьох частин: перша виражає інстинктивно - афективну здатність, друга — емоційно - вольову, третя — ідеально - розумову [29].

Зазначимо, що замість грецької «тріади» християнський термін «триєдність», що акцентує єдність трьох іпостасей, з’являється в парадоксальному богослов’ї Тертулліана й починає використовуватися лише в другому столітті н.ери.

Один із трактатів Плотіна має назву «О трёх первичных началах, или субстанциях» [22].

Кант вважав, що людина створена таким чином: 1) збудження і враження сприймає за допомогою тіла; 2) поняття відображає в душі; 3) відтворюються та зв’язуються збудження, враження,  поняття — мисленням [8].

Німецький мислитель Фіхте заявляє про тріаду як універсальний спосіб пізнання — тезис, антитезис, синтез [8].

Тріадність — характерна особливість філософії Гегеля. Зокрема, людину філософ розглядає: 1) як індивідума («суб’єктивний дух»); 2) як соціальну істоту («об’єктивний дух»); 3) як ідею («абсолютний дух») [5].

Марк Аврелій Антоній писав: «Тіло, душа, розум; тілу — відчуття, душі — спрямування, розуму — основоположення» [16, с. 20].

 «Буття розкриває свій зміст і виявляє свою відмінність, залишаючись в єдності, тому що їх є три. Така природа буття, первинний факт його життя. Життя людини і життя світу є внутрішній момент містерії Триєдності», — вважає Бердяєв [1, с. 136].

Триєдність у Фрейда — Воно, Я, Над Я. 

Триєдність у емпіріокритицизмі — живий організм, свідомість, «світова субстанція» [7].

У ХХ столітті логіка триєдності все більш проникає в науку і філософію.

По МакДугаллу ядро інстинкту — триєдність когнітивного, афективного та конативного.

Установка (аттитюд) Узнадзе має три компонента: 1) інформаційний; 2) емоційний; 3) поведінковий.

Духовність, свобода, відповідальність — триєдність екзистенціала людського існування по Франклу. [27].

За Поппером, кожна людина живе у трьох світах: у фізичному світі, у світі суб’єктивного знання і у світі колективного знання [18].

«…триединость буквально пронизывает всю природу. Эта свойственная природе триединость не есть что-то формально-правильное, но мало кому нужное. Люди постоянно опираются на то, что при известных условиях монада и триада одно и то же», — пише академік РАН Б. В. Раушенбах [23, с.166 — 171].

Згідно з православними християнськими канонами Бог існує в трьох іпостасях: Бог- Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий [2, Бытие гл.18,с .5; от Матвея гл.28,с. 19].

Любов.

Термін «любов» присутній в усіх розвинутих мовах світу, очевидно, тому, що має загальнолюдське значення. Але загальноприйнятого означення це поняття не має. Більшість психологів у своєму понятійному тезаурусі або взагалі не мають такого слова, або вживають його в дуже обмеженому трактуванні.

Первушина згадує поняття «любов» лише у зв’язку з ієрархією мотивів [19], Братусь — лише у зв’язку із Сеченовим [3], Лурія — лише у зв’язку з —Галлем [11], Реан — лише у зв’язку з —Франклом та Фроммом [24].

У підручниках з психології Любов трактують як один з видів моральних почуттів [13], як одне із стійких почуттів, що характеризує емоційну сферу «особливо в юнацькому віці» [20, с. 333], як «вершину інтимності людини» [17, с. 604]. Узнадзе трактує любов як емоційне переживання в розділі «Относительная примитивность эмоциональных переживаний»  [26].

У той же час практично всі твори мистецтва, більшість розмов людей — про любов. Любов  є причиною злетів, звершень, героїчних вчинків людини, її відчуття щастя…

Зневажливе ставлення до любовних проблем загрожує потенціальності особистості як відзначає І. П. Маноха, [15 ] нещастям в особистому житті, і тому метр вітчизняної української психології С. Д. Максименко четверту главу своєї монографії «Личность начинается с любви» присвячує Любові [14 ].

У Біблії говориться: «Бог есть любовь, и пребывающий в любви пребывает в Боге, и Бог в нем» [2, от Иоанна гл.4, с.8].

Влучно зауважує про справжню цінність любові Платон у своїй праці “Бенкет”, де він каже, що люди зовсім не усвідомлюють істинної сили любові, тому що, якби вони усвідомлювали її, вони б зводили їй величні храми і вівтарі і приносили величні жертви.

Дейвід Юм казав: «Любов є не що інше, як бажання щастя іншій людині».

Представники релігійного екзистенціалізму (М. Бубер, Г. Марсель) говорять про любов як про перехід з світу  «воно» у світ «ти», від безособистого «мати» до особистого «бути».

Древні індуси (інтуїтивно знаходячись на позиції триєдності!) стверджували, що любов — це і потяг тіла — пристрасть, і потяг духу — дружба, і потяг розуму — повага, і вони не можуть бути відділені один від одного.

Древні греки виділяли такі типи  любові: ерос — любов|кохання|--захоплення, пристрасне почуття, стихійна й палка жага володіння улюбленою істотою; сторге — любов|коханн--дружба, ніжність, прихильність; філіа — любов, обумовлена соціальними зв’язками і обов’язками; агапе — жертовна любов, потреба в самовіддачі, жадання люблячого розчинитися в коханому.

Любов по І. М. Сеченову це: 1) любов володіння, 2) любов платонічна (побачити, доторкнутися); 3) любов сімейна, ніжність [4, с. 143].

Соловйов визначає любов як потяг одушевленої істоти до іншої для з’єднання з нею і взаємного наповнення життя. Мета любові полягає у возз’єднанні людей, а серед них і всього сотвореного. Любов на думку В. Соловйова, повинна здійснити потрійне возз’єднання:

1)        відновити індивідуальну людину, возз’єднавши її з її природним доповненням – жінкою;

2)        відновити суспільну людину, приєднавши її до суспільства – міцно і надійно з’єднавши їх;

3)        відновити універсальну людину, возз’єднавши її внутрішній світ з зовнішнім світом [25].

К. С. Льюіс, англійский філософ, виділяє такі форми прояву любові, як:

1) «любов — потреба», прихильність; 2) «любов оцінювальна» , закоха­ність;

3) «любов — дар», заснована на бажанні і створенні блага іншому, милосердя [12].

Р. Стернберг у своїй концепції розглядає три базових компонента любові (інтимність, пристрасть і відданість), на підставі яких визначаються можливі індивідуальні стилі любовних стосунків: любов – пристрасть, любов – дружба і любов – зобов'язання. При цьому вважається ідеальною досконала любов — поєднання всіх трьох компонентів.

З. Рубін виділив наступні фактори, які є основою для класифікації типів любові: 1) інтимність; 2) прихильність; 3) турбота .

Фромм дає таке визначення: “Любов — це активна сила в людині, сила, що валить стіни, що відокремлює людину від її ближніх; яка поєднує її з іншими; любов допомагає їй перебороти почуття ізоляції і самотності; при цьому дозволяє їй залишатися самій собою, зберігати свою цілісність” [28, с.47].

Феномен зародження любові деякі фізіологи пояснюють дією феромонів — особливих речовин, які виділяються людиною для приваблення протилежного полу, вони майже не мають запаху, але, діючи на певні рецептори, здатні викликати глибокі емоції та сексуальні бажання. Антрополог університету Ратджерса Гелен Фішер вважає, що різні речовини нейрохімії впливають на три стадії в розвитку стосунків між чоловіком і жінкою. Так, за фізичний потяг відповідають відповідні гормони, за пристрасну закоханість — допамін. Він виробляється вентральною тегментальною ділянкою, це природній стимулятор, який, діючи на різні частини мозку, викликає ейфорію, веде до безсоння, втрати апетиту і припливу емоцій. А тривалі, стійкі стосунки, які Фішер характеризує як прив'язаність, формуються за рахунок серотоніну і гормонів типу окситоцину. Інші антропологи  вважають, що вся справа в контакті очей, інстинкті, що залишився нам у спадок від тварин. У них пильний погляд приводить у бойову готовність ту ділянку мозку, яка відповідає за спонукання  — наблизитись чи віддалитись.

Психоаналітики вважають, що перша й найглибша любов відбувається в ранньому дитинстві — до батьків протилежного полу. І потім все життя жінки шукають в іншому чоловіку свого батька, а чоловіки  —  свою матір.  

Американський сексолог Джон Мани ввів термін «топографія любові». Згідно з «топографічним підходом», який схожий на попередній, жінка (чоловік) несвідомо все життя шукає не обов’язково «батька»(матір), а того, хто вперше справив найяскравіше враження.

Містичне пояснення виникнення любові в тому, що ті, що не розв’язали свій «кармічний вузол» в попередньому житті, обов’язково шукають один одного у новому житті.

Загальновідома класифікація, що розрізняє шість стилів любові|кохання|:

1.                  ерос|  — пристрасна|палка|, виняткова любов|кохання|-захоплення, прагнуча до повного|цілковитого| фізичного володіння;

2.                  людус|  — любов|кохання|-гра, не відрізняється глибиною відчуття|почуття| і порівняно легко допускає можливість|спроможність| зради;

3.                  сторге|  —  спокійна, тепла і надійна любов|кохання|-дружба;

4.                  прагма|  — розсудлива любов|кохання|, що легко піддається свідомому контролю, за розрахунком;

5.                  манія  — ірраціональна любов|кохання|-одержимість, для якої типові невпевненість і залежність від об'єкту ваблення|спричинення|;

6.                  агапе  — безкорислива любов|кохання|-самовіддача|.

Виходячи з парадигми триєдності та поділяючи погляди Піфагора, Канта, Марка Аврелія Антонія на природу людину, вважаємо, що іпостасями Любові є: Любов Тілесна, Любов Платонічна,  Любов Духовна.

Любов Тілесна — це ерос, людус, «любов–володіння» по Сеченову, відновлення індивідуальної людини по Соловйову, «інтимність» по Рубіну, «любов-пристрасть» по Стернбергу ,«любов–потреба» по Льюісу, «пристрасть» відповідно до поглядів древніх індусів.

Любов Платонічна (або Любов Душевна, або Любов морально-психологічна) — це філіа, сторге, прагма, «платонічна» по Сеченову, відновлення суспільної людини по Соловйову, «прихильність» по Рубіну, «любов–дружба» по Стернбергу, «любов оцінювальна» по Льюісу, «дружба» відповідно до поглядів древніх індусів.

Любов Духовна — це манія, агапе, «сімейна» по Сеченову, відновлення універсальної людини по Соловйову, «турбота» по Рубіну, «любов-зобов'язання» по Стернбергу, «любов -дар» по Льюісу, «повага» відповідно до поглядів древніх індусів.

На наш погляд, саме ідею Любові, яка існує в трьох іпостасях (Тілесна, Платонічна Духовна), слід застосовувати як головну, коли ми намагаємося описувати, пояснювати, коректувати дії Людини. Успіхи фрейдизму, який розробив ідею Любові тілесної, загальновідомі, але це лише одна іпостась Любові!

Висвітлюючи тему «Фундаментальные потребности, производство потребностей»,      О. М. Леонтьєв дивним й особливо важливим називає «комплекс пожвавлення», підкреслюючи його принципову відмінність від інших тим, що це «стремление к» , це «обращенность к» іншій людині. Абстрагуючись від віку та узагальнюючи (тому що в сучасній психології словосполучення «комплекс пожвавлення» вживається лише в дитячій психології), назовемо це явище «потягом від себе до…». І далі О. М. Леонтьєв, схвально оцінюючи статтю колеги, міркує: «И появляется на сцене любовь. Это термин, понятие. Интересно? Интересно!» Це поняття, по Леонтьєву, «… содержит в себе какую  – то большую, не натуралистическую в упрощенном смысле этого слова, правду, а какую – то правду большую. Настоящую, которая позволяет понять очень многое такое, что кажется противоречивым и непонятным» [10, с. 419].

В. Франкл пише «Человеческое бытие всегда ориентировано вовне на нечто, что не является им самим, на что-то или на кого-то: на смысл, который необходимо осуществить, или на другого человека, к которому мы тянемся с любовью. В служении делу или любви к другому человек осуществляет сам себя. Чем больше он отдает себя делу, чем больше он отдает себя своему партнеру, тем в большей степени он является человеком и тем в большей степени он становитс самим собой»  [27, с. 28].

Вищезазначене дає змогу зробити такі висновки:  є інстинкт придбання (по МакДугаллу),  який є проявом гормічного потягу притягнення «до себе чогось», тобто об’єкта до себе, а є і таке явище, як «потяг від себе до…» Тут людина виривається за межі свого «Я»,  розчиняється в об’єкті і здобуває  себе оновленного . Як писав Гегель: «Истинная сущность любви состоит в том, чтобы отказаться от сознания самого себя, забыть себя в другом я и, однако, в этом же исчезновении и забвении впервые обрести самого себя и обладать самим собою» [6, с. 107]. «Единственный путь полного знания — это акт любви: этот акт выходит за пределы мысли, выходит за пределы слова. Это смелое погружение в переживание единства», — пише Є.Фромм [28, с.47].

У зв’язку з вищезазначеним, дозволимо собі дати таке означення: Любов це  —  гормічний «потяг від себе до…» з метою фізичного, платонічного та духовного злиття з об’єктом любові, що породжує у людини відчуття щастя та знайденого сенсу життя.

І, погоджуючись з висловлюванням Фрома  — «Конечным следствием психологии является любов» [28, с. 47], вважаємо що при роботі психолога з клієнтом необхідно оперувати як одним з основних, саме поняттям Любові.

Людина.

Фундаментальною ідеєю, яка тісно пов’язана з ідеєю Любові в трьох іпостасях та парадигмою триєдності, є також твердження, що людина існує в трьох іпостасях: Дух, Душа, Тіло. Виходячи з цього, Людину можливо розглядати як нерозривну єдність трьох рівнів її існування  — духовного, соціального, біологічного.

А тому, проблеми Тіла є і проблемами Душі, і проблемами Духа. А проблеми Душі (морально – психологічного стану), Духа неможливо розглядати, коректувати, не враховуючи інші відповідні іпостасі.

Особливо актуальним завданням сучасної психології, на наш погляд, є одухотворення моделі людини, тому що все психічне має й духовний компонент: духовні почуття, духовний досвід, духовне спілкування, духовну діяльність і т. п. Від двумірії «психіка-організм» можливо, варто перейти до триєдності «дух-душа-тіло»; вивчати, а при необхідності й коректувати духовний світ, духовну любов, духовні емоції, не тільки тілесні та душевні потреби, але й духовні потреби, не тільки діяльність тіла, душі, але й духовне творення; не тільки спілкування як комунікацію, але й духовне спілкування; слово, мову не тільки як засіб мислення та спілкування, але й духовний зміст слова, мовчання…

Особливо актуальне це завдання зараз. У зв’язку з розвитком інформаційних технологій, розвитком знань про людину, її потреби, мотиви, рушійні сили з’являється величезна кількість маніпулятивних технологій, які працюють таким чином, що людина (як їй здається) вільно, самостійно, без примусу, свідомо робить той висновок, приймає те рішення, голосує так, як це було сплановано маніпулятором. Яскравим представником і засновником таких маніпулятивних технологій, на нашу думку, був Сократ. У «Діалогах» Платона Сократ не з’ясовує істину [21]. Результатом чесного діалогу є продукування нової інформації, нового знання на основі окремих знань співрозмовників. У «Діалогах» співрозмовники Сократа завжди наприкінці висловлюють від свого імені твердження, до яких на початку діалогу Сократ мав за мету їх підвести.

Протистояти маніпулятивниму впливу може лише людина гармонійно розвинута. Людина, розвинута фізично, морально-психологічно, а найголовніше  —  духовно. Духовний розвиток людини, духовне збагачення суспільства  — нагальна потреба сучасності.

Бажаним і необхідним є також, на наш погляд, розробка педагогами, психологами інструментарію, який би дозволяв вимірювати рівні фізичного, морально – психологічного, духовного розвитку з метою можливої корекції та подальшою оцінкою психолого – педагогічного впливу [9].

 

 

Література:

 

1.                 Бердяєв Н. Философия свободного духа. М. : Республика, 1994. — 480с.

2.                 Библия. — М. : ИЗДАНИЕ МОСКОВСКОЙ ПАТРИАРХИИ, 1979. — 1346с.

3.                 Братусь Б. С. Общая психология в семи томах. / Под. ред. Б.С. Братуся. Т. 1. — М. : «Академия», 2005. — 352с.

4.                 Василев С. Психология любви. М.: Интерпринт, 1992

5.                 Гегель Энциклопедия философских наук. Т.3. Философия духа. — М. : «Мысль», 1977. — 471с.

6.                 Гегель, Сочинения, том 13, М., 1940, с. 107).

7.                 Зотов А.Ф. Современная западная философия : Учебн. — М. : Высш. шк., 2005. — 781 с.

8.                 Кальной И. И., Сандулов Ю. А. Философия для аспирантов : Учебник / Под ред. И. И. Кального. 3 – е изд., стер. — СПб.: Издательство «Лань», 2003. — 512 с.

9.                 Кловацький В.В., Горошко Т.В., Макарчук Н.О.Моніторинг морально – психологічного розвитку / / Психолог. —  2004. — № — С.13 — 18.

10.             Леонтьев А.Н. «Лекции по общей психологи: Учебное пособие для студентов вузов» — М. : Смисл; М. : КДУ, 2005. — 512с.

11.             Лурия А. Р. Лекции по общей психологии — СПб. : Питер, 2006. — 320 с.

12.              Льюис К.С. Просто християнство. Кохання: збірник творів 8 – ми томах, Т.1 / переклад с анг. : І. Черевата, Н. Трауберг,— М. : «Виноград», 1998. — 304с.

13.             Маклаков А.Г.  «Общая психолгия», Питер, 2004. — 583с.

14.             Максименко С.Д. Личность начинается с любви // Максименко С.Д. Генезис существования личности. – К.: ООО «КММ», 2006. – С. 69-86).

15.             Маноха І.П. Психологія потаємного “Я”. – К.: Поліграфкнига, 2001. – 448 с.

16.             Марк Аврелий Антонин. « Наедине с собой. Размышления». — Киев — Черкассы : РИЦ «Реал»; 1993 — 147с.

17.             Немов Р.С. «Психология: учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений» : В 3 кн. — 4–е изд.— М. : Гуманит. Изд центр Владос, 2000.—Кн. 1: Общие основы психологии. —  688с.

18.             Овчинников Н.Ф. «Карл Поппер, наш современник, философ XX века». / / Вопросы философии, 1992, № 8 С. 40 — 48.

19.             Первушина О.Н. Общая психология: методические указания. — Новосибирск : Научно – учебный центр психологии НГУ, 1996. — 53с.

20.             Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Психология: Учебник для студ. высш. пед. учеб, заведений. — 2–е изд., стереотип. — М. : Издательский центр <Академия>; Высшая школа, 2001 — 512с.

21.             Платон. Диалоги. Перевод с Древнегреческого С.Я. Шейман — Тонштейн. М. : «Мысль», 1986. — 605с.

22.             Плотин Избранные трактаты в 2 – х томах, Т.1. — М. : Издательство «РМ», 1994. — 128с.

23.             Раушенбах Б.В.Логика триединства. / / Вопросы философии. — 1990 — № 11. С.166 — 171.

24.             Реан А.А., Бордовска Н.В., Розум С.И. «Психология и педагогика». — Питер, 2000. — 432с.

25.             Соловьев В. С. Сочинения : Философская публицистика: в 2 т. /  В. С. Соловьев. – М. : Правда, 1989. 

 Т. 1. – 687с.

26.              Узнадзе Д.Н. Общая психология / Пер. с грузинского Е. Ш. Чомахидзе; Под ред. И. В. Имедадзе. — М. : Смысл; СПб. : Питер, 2004. — 413 с.

27.             Франкл В. Человек в поисках смысла: [Сборник] / Франкл В.; [пер. с англ.. и нем]. —М.: Прогресс, 1990. — 368 с.

28.             Фромм Э. «Искуство любви». —  М. : Знание, 1990. — 164с.

29.             Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир — эпоха Просвещения / Редкол.: И.Т. Фролов и др.; Сост. П. С. Гуревич. — М. : Политиздат, 1991. — 462с.

 

30.             Шюре Э. Великие посвящунные очерк эзотеризма регилий — Симферополь: Таврия, 1998, — 480с.

Психологи Полтави Сп Анна

dopomoga_226_290.jpg

Досвід Сп Анна Полтави в ЗМІ