Мова - інструмент влади


Мова - інструмент влади

Муліка К. Г.

 

        Мова є інструментом соціальної влади, а іноді й ключовим важелем впливу. Адже майже «незалежно від того, які проблеми людської природи цікавлять дослідника, рано чи пізно він виявить, що досліджує проблеми, пов’язані з мовою та комунікацією» (Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти. - В кн.: Язык и моделирование социального взаимодействия: Переводы. - М.: Прогресс, 1987. - 464 с.).

        Можна виокремити чотири основних чинники, які роблять мову інструментом соціальної влади.

1. Найперший чинник - це вибір при кодуванні та декодуванні.
Ситуація комунікації - це така ситуація, коли відправник має певне повідомлення, яке він хоче передати адресату.
І щоразу, коли ми хочемо щось виразити, ми маємо вибирати між декількома альтернативними засобами оформлення свого повідомлення.
І залежно від того, які засоби будуть обрані, різною буде й емоційна реакція реципієнта.
Наприклад, можна сказати «Американці нарощують свої військово-повітряні сили в Іраку» (це висловлювання наводить на думку про сильного супротивника), «Американці розширюють повітряну війну в Іраку» (це висловлювання, скоріш за все, асоціюватиметься із боями, що йдуть із перемінним успіхом), «Американці посилюють бомбардування Іраку» (таке висловлювання викличе образи бомбардувань мирних селищ, вбивства жінок та дітей).
Тож від того, якими мовними засобами користується політичний лідер, багато в чому залежить те, який образ собі він хоче створити.

2. По-друге, це складність окремої вербальної одиниці.
Адже незважаючи на те, що відправник завжди повинен вибирати серед багатьох різних засобів виразу, мова й само по собі є складним інструментом, на якому грає той, хто ним користується.
Бо слово має і референціальну функцію (наприклад, явище омонімії, коли одне й те саме слово має різні значення), і асоціативну функцію (слово активізує певну асоціативну сітку), і, звичайно, емотивний аспект (бо одне й те ж саме явище можна охарактеризувати різними словами, залежно від ставлення того, хто говорить).
Тож і сприйняття й розуміння, які народжуються в адресата (в аудиторії), залежать від того, як користується цими мовними засобами відправник.
В дійсності саме ця гра з різними компонентами слова та з процесами, що відбуваються зі словом, завжди експлуатувалася у риториці, у політиці.

3. Третя властивість, що лежить в основі використання мови як інструменту влади, полягає в тому, що мова є відкритою системою.
За допомогою мовного словника можна створювати незліченну кількість речень і постійно створювати нові слоа й речення, які ще ніколи не створювалися.
А самі слова, що використовуються, можуть змінювати своє значення й зміст, оскільки вживаються у комбінаціях та контекстах, що постійно змінюються.

4. Власне система мови як відображення виразу існуючого ставлення до влади.
Ця властивість мови виявляється через того, хто індивідуально користується мовою, адже сама мова як система являє собою тільки один із можливих способів концептуалізації, тільки один із способів усвідомлення та розуміння дійсності.
Мова більш чи менш явно відбиває структуру соціально-політичної влади в даному суспільстві і обов’язково приймає певну точку зору.
Наприклад, тих, на кого працюють люди, у західному суспільстві називали працедавцями, і це підкреслювало саме той аспект їхньої ролі, що вони забезпечували людей роботою. Інші аспекти залишалися на задньому плані.
Словники, як і мова в цілому, не позбавлені упередженості. Вони подають певне розуміння і певну точку зору. Але яким саме чином здійснюється влада в акті комунікації? Які сам засоби може використовувати подітичний лідер для побудови іміджу?
 

У розпорядженні відправника є не менше шести так званих «інструментів влади»:

1. Вибір слів та виразів.

2. Створення нових форм та виразів.

3. Вибір граматичної форми.

4. Вибір послідовності.

5. Використання суперсегментних ознак.

6. Вибір імпліцитних передумов.

Розглянемо ці «інструменти» детальніше.

1. Вибір слів та виразів.

Причина того, що вибір слова чи фрази (висловлювання) може бути засобом конструювання іміджу політичного лідера є те, що одне й те ж саме явище може бути виражено декількома синонімічними засобами.
Як відомо, абсолютних синонімів у мові майже не існують (такі, як, наприклад «лінгвістика» і «мовознавство»). Як говорить народне прислів’я, «у коханої дитини багато імен». Тож відправник і висловлює різне ставлення до «коханої дитини», підкреслюючи його різні аспекти тим, які саме «імена» він обирає.
Наприклад, можна сказати «Демонстранти були заарештовані поліцією» і «Демонстранти були заарештовані фараонами». Слова «поліція» і «фараони» позначають собою одне й те ж явище, але саме через ці слова висловлювання асоціюватимуться і розумітимуться у межах двох принципово різних ідеологічних концепцій. Ці слова активізують принципово різні семантичні сітки.
Зрозуміла річ, що при конструюванні іміджу політичного лідера вибір слів і виразів є надзвичайно важливим інструментом влади.
Одного й того ж самого політичного діяча можна назвати «переможцем при Ієні» і «переможеним при Ватерлоо», і ці два вирази створять цілком різні уявлення про політичного діяча.

2. Створення нових форм та виразів.
Існують дві основні причини створення нових імен, слів, виразів.
По-перше, несподівано виникають нові явища, які потребують імен.
По-друге, можуть бути причини для зміни назв вже існуючих явищ. За такими змінами можуть стояти різні чинники: політика, економіка тощо.
Створення слів та виразів,можливо, ще ясніше, ніж вибір слів, ілюструє, як мова стає на шлях структурування.
Тенденція створювати слова із позитивним зафарбуванням особливо характерна для використовування мови у сфері політичної ідеології.
За допомогою позитивно навантажених слів у поєднанні із такими властивостями мови, що «вуалюють» справжнє значення, політик може в одній і тій самій промові виступати, скажімо за інтенсивний розвиток енергетики ( або, наприклад, розвиток шляхів) і за екологічні заходи, не надаючи перевагу ні тому, ні іншому.
Те, яким чином сприймається явище, може залежати і від того, яким чином сприймається ім’я.
Наприклад, один із аргументів проте екологічних заходів полягає в тому, що це занадто дорого. Цей аргумент не наводився б, якби те ж саме явище отримало б назву не «захист природи», а «захист людей». Цікаво, що зараз все більше говорять не про охорону природи, а про охорону довкілля.
Тож ті, у чиїх руках є влада в суспільстві, використовують мову для того, щоб встановити й приховати реальну ситуацію.
Той, хто бажає реформування суспільства, має й ефективний засіб у вигляді реформи мови.Але тут виникає проблема рівноваги.
З одного боку, якщо приймати існуюче використання мови, можна потрапити «у пастку» й отримати у додаток існуючу соціальну систему.
З іншого боку, створення занадто великої кількості нових слів та понять перешкоджає комунікації та заважає виконанню соціального контракту.
До такого мовного засобу, як створення нових слів, наближається і свідоме неправильне використання слів або використання «порожніх слів».
Наприклад, політик, виголошуючи промову, згадує про «нешкідливі для здоров’я радіоактивні опади» або, наприклад, про «затишні бомбосховища». Тобто використовується звичайний лінгвістичний інструментарій для досягнення ефекту відчуженості від таких страшних явищ, як «радіоактивні опади» або «бомбосховища».
Схожий ефект має і створення так званих «порожніх слів».
Наприклад, політик під час виборів запевняє, що «виконає до 99% своїх передвиборних обіцянок».
По-перше, використання «до» матиме дуже невелике значення у поєднанні із наступним числом 99% (на відміну від «до 100%»). І звичайно, що мало хто пам’ятатиме про це «до».
По-друге, яке справжнє значення цього висловлювання? Висловлювання «істинне», якщо політик виконає більше 0%, але менше 99% всіх свої обіцянок. Тим не менш, це висловлювання допомагає політикові створити собі імідж людини, на яку можна покластися.

3. Вибір граматичної форми.
Звичайно, що є певна різниця між висловлюваннями: «Кучма переміг Кравчука» та «Кравчук був переможений Кучмою».
Ефект використання певної граматичної форми наочно демонструють і фрази типу: «Поліція захопила демонстрантів» та «Демонстранти були захоплені поліцією». У першому випадку поліція діє більш-менш активно (це вона вела наступ), у другому - демонстранти були активними, тому вони вели себе таким чином, що поліція була змушена втрутитися.
Те, що стосовно причини можуть бути висловлені зовсім різні точки зору, яскраво доводить і такий приклад: «Поліція прийняла заходи» та «Поліції довелося прийняти заходи».
Вибір активної або пасивної форми не тільки неявно впливає на сприйняття причинних стосунків, але й приводить до переосмислення ситуації стосовно того, хто є головною діючою особою, того, про кого йде мова.
Вибір форм може відбивати й точку зору та інтереси відправника. Тож зміна пасивної форми на активну і навпаки - це зовсім не «суто формальне», як багато хто вважає.

4. Вибір послідовності.
Навіть послідовність в цілому рівноправних між собою елементів (наприклад, прикметників) може певним чином впливати на створюване враження.
Якщо охарактеризувати політичного лідера за допомогою цілого ряду прикметників, так що при уважному вивченні опис уявляється нейтральним, можна змінити створюване враження.
Ще більш істотним є те, що порядок при переховування, вибрана із певною метою послідовність впливають на запам’ятовування.
Таким чином, відправник може вважати, що адресанту надана об’єктивна інформація, в той час як той запам’ятовує різні якості по-різному.

5. Суперсегментні характеристики.
До таких характеристик, як відомо, відносяться інтонація, емфаза, тон голосу тощо.
Висловлювання «Він переміг мене», яке передає повідомлення про одну й ту ж саму подію, можуть істотно різнитися між собою. Цю фразу можна сказати таким чином: «Він переміг мене» - тобто акцент робиться саме на тій людині, яка одержала перемогу. «Він переміг мене» - підкреслюється дія, «Він переміг мене» - акцентує те, що саме я потерпів поразку.
Емфаза вказує і визначає нову інформацію. Це випливає з того факту, що ця фраза може бути відповіддю на три зовсім різні питання і емфаза стає в такому разі важливим сигналом (Наприклад: Хто переміг тебе? - Він переміг мене. Що він зробив тобі? - Він переміг мене. Кого він переміг? - Він переміг мене.)
Тон голосу може визначати і спрямування висловлювання: чи воно є питанням, поясненням, згодою тощо.
Емфаза й тон можуть виявитися дуже важливими для структурування, оскільки, наприклад, зробити заяву в суді про те, що ви щось сказали, можна лише єдиним чином: повторити ваші слова (їхній зміст), але ж тон при цьому втрачається назавжди. Наприклад, фраза «Знову Єльцин захворів»може бути вимовлена з іронією, із співчуттям, із подивом тощо.

6. Вибір імпліцитних передумов.
Часто трапляється така комунікативна ситуація, коли зрозумілим є кожне слово, але насправді зовсім незрозумілим є предмет розмови.
Це пояснюється незрозумілістю або невідомістю імпліцитних передумов. Люди рідко усвідомлюють імпліцитні передумови, оскільки їх звичайно поділяють всі, хто бере участь у комунікації.
Але, наприклад, зустріч із людиною зовсім протилежних поглядів або неправильне розуміння можуть це виявити.
Скажімо, в ситуацію інтерв’ю той, хто бере інтерв’ю, задає вихідні переумови через свої питання й пропоновані формулювання.
Як правило, навіть досвідчені політики можуть потрапити у цю пастку: людина намагається відповідати відповідно до передумов, які задані тим, хто бере інтерв’ю.
Якщо правильно використовувати імпліцитні передумови, політик може сказати багато чого, навіть не говорячи про це. Наприклад, у свої промові він може сказати: «В основі цього лежить той незаперечний факт, що прогрес вимагає...» Тобто не говорячи прямо, промовець стверджує, що прогрес ані зупинити, ані керувати ним неможливо, і подає це як питання, що не потребує дискусій.
Типовим випадком є, наприклад, вибір синонімічних висловлювань. Те, що говорить відправник («Він п’яний» або «Він нетверезий»), демонструє його обізнаність в тому, що очікує адресант стосовно стану певної особи, або відсутність такої обізнаності.
Використовування окремих слів також може вказувати на різні приховані передумови. Це можуть проілюструвати два приклади із словом «політика»: «Все - політика» і «Я відмовляюся це обговорювати, тому що це - політика».
За допомогою «вільної» і «зв’язаної» інформації розмежовується те, що повинно сприйматися як дане, і та інформація, яка пов’язана з даним у лінгвістично оформленому висловлюванні.
Це можна проілюструвати таким прикладом: Промовець говорить, наприклад, що «зростання податків обумовлене наступним рядом причин». Тобто він не пропонує обговорити, варто чи ні підвищувати податки, це сприймається, як дане («вільна» інформація), а пропонує обговорити причини, які привели до цього зростання («зв’язана» інформація).
Цей механізм фактично може використовуватись для того, щоб «приховано протягти» інформацію, яку адресант не дуже охоче сприйме як дану.
Наприклад, задаючи питання «Як ви вважаєте, у поміркованих депутатів є шанси?», пропонують обговорити шанси на перемогу певної групи.


Отож, сама мовна система через властиве їй специфічне відображення соціальної дійсності створює базу для вибору, який може здійснювати окрема людина, що користується мовою, але в той же час накладає на цей вибір певні обмеження.
Але саме людина вибирає слова й вирази, які створюють той контекст, у якому б вона хотіла б бачити свої висловлювання.

Психологи Полтави Сп Анна

dopomoga_226_290.jpg

Досвід Сп Анна Полтави в ЗМІ